Наши души легше воздуха, строка к строке Опции

[Ицхак Скородинск...]

Ах, Зяма, Зямочка



Ах, Зяма, Зямочка – судьбу шута
ты вымолил у жизни…
Овсюгом
таился среди корма лошадиного,
за ширмой спрятав покалеченное тело…

Но голос! Голос!!!
Этот трубный глас
распространился по хрущёвкам и проспектам
и стал настолько узнаваем,
что
ты выскочил из кукольного храма
как оглашенный…

И тотчас же сотворив,
из самого себя живую куклу,
так гениально захромал по всей планете,
что стал кумиром вдов поры военной.

А, вспомните…

Перед уходом,
и перед тем, как занавес упал,
последний действом – твой телетеатр…

Вот, в глубине задрапированного кресла,
закрыв глаза,
сидит измученный старик…

Вдруг, встрепенувшись…
И пульсируя ладонями и торсом,
морщинами, глазами,
носом
и голосом непревзойденно-сиплым…

Как ты тянулся к нам,
как умолял,
как утверждал, что смерти нет в помине…

Ах, Зяма, Зямочка…
Судьбу шута
нам на забаву выпросив у жизни…
Ты взял и растворился без остатка…
Весь…
Без остатка…
Растворился
в нас…

[Ицхак Скородинск...]

Срібло дагеротипу

Як явлений часом, що зник й назавжди у віках моїх покалічених,
дагеротип.
Дивіться, ця ніч засліпила мене оком повного місяця!
І…
І сад цей, він кольором срібла, як світлом щемлячим облитий, та тут…

Тут рима доречна була б із сльозами, але їх немає, нема їх…
Німіє холодна весна ця…
Куди ж, я без тебе, та ще без доріжки, що вабить кудись,
на брижах озерних…
Повітря, примарою сніжною…

Тут я би поставив – в полоні ясного, та й ще, безтурботного сну.

Та хіба і заснеш в ніч таку,
то швидше, як ти, задихнешся від…
Так і нез'ясовного нами з тобою, надуманого відчуття ще й причетності до…
До дива з палючою назвою – сніжна весна.

Але і вона…
Ніяк не римується з нашим з тобою зацькованим намертво, нами ж,
таким от, спекотним від часу, без спасу, без віри в майбутнє,болючим, рипучим,крихким та й сліпучим в надміру, як сніг той торішній, коханням.